Між мною і моїми бажаннями — лише простір і час
що допомагає мені реалізовувати свої мрії та амбіції
У цій публікації я зібрала важливі думки і погляди, що допомагають мені втілювати свої мрії. Нехай вам буде корисно і щось з цього тексту спонукне вас наблизитись до своїх бажань.
Колись треба буде почати з нуля.
Із однієї сфери перейти в іншу. Після довгострокових стосунків вчитись будувати нові. Почати кар’єру, де перші місяці ви будете повним новачком.
У такі моменти завжди є temptation paths — старі знайомі шляхи, у які легше повернутись, ніж прокладати нову дорогу. У моменті вони відчуваються дуже теплими, приємними, але це свого роду пастка. Життя — це постійний цикл смерть-народження-смерть. Це не точка А, де погано, і кінцева точка В, де все чудово. Не пряма лінія. І починати з нуля треба буде протягом усього життя в різних його сферах.
Я часто пишу про те, аби йти за інтересом і цікавістю, у сторону бажаного, у нове. Що б ви хотіли зробити? Почати Ютуб, піти на акторські курси, написати книжку?
Головний секрет нової реальності дуже простий — вам треба зробити ОДИН крок зараз. Не думайте про повну картинку і ідеальний план — після першого кроку все може повернутись в іншу сторону. Для чого витрачати всю енергію на чіткий план і ще й ніколи до нього не приступити?
У цьому процесі дуже важлива довіра. Любов до себе, яка перетворюється у довіру до своїх дій, що все буде окей. А довіра до себе — це скіл. Вона не з’являється з нічого.
З кожним невеликим кроком довіра кріпшає. Будується внутрішня опора.
Як ви довіряєте людям, які дотримуються своїх слів, так само ви вчитесь довіряти собі. Тілу і психіці потрібно підтвердження. Від дій, які ви собі пообіцяли і виконали. Опору не побудувати нічого не роблячи і не побудувати з теорії, з прочитаних книжок, лише з розмов з терапевтом. Теорія не змінить те, як тіло почувається щодо певних дій, які емоції воно асоціює з ними допоки ви не повзаємодієте з цим в реальності. Лишається лише йти за своїм, зі страхом, сумнівами, часом проти того, що більшість звикла вважати нормальним.
Коли я щось хочу у мене в голові нема думки “не вийде”. Це не “якщо” воно вийде, а “коли” я це зроблю. Ця віра — це напрацьована навичка. Її можуть мати усі, але її не побудуєш візуалізаціями, лише діями, маленькими і великими.
Щось потрібно відпустити.
Аби бажане і омріяне прийшло у життя, треба вчитись приймати, що щось з теперішнього піде. По-іншому неможливо, бо не все з наявного моменту може піти з вами у омріяне майбутнє.
Що ви маєте зараз, що хотіли рік назад?
Що, що було з вами рік назад, пішло з вашого життя?
Якщо я хочу розвивати свою справу, займатись тим, куди веде інтерес, будувати власну систему роботи — в один момент я маю піти з роботи, яка займає мій час.
Або ж, це буде не так очевидно, як от, можна хотіти жити в горах, але щоб ця можливість до вас прийшла, треба буде пройти через розлучення чи вимушений переїзд чи інші життєві зміни.
Цього не передбачиш, але у такому випадку, щоб дійти до омріяного, увага має бути не так на конкретній речі, яку я бажаю і яку так сильно хочу (вона прийде), а на речах, до яких я прив’язалась і не можу відпустити. І вчитись відпускати.
Страх є, бо прив’язуємось до визначень “хороше” і “погане”. І справді будь-які ситуації лишатимуть свій слід, проте, якщо підходити до них з прийняттям і бачити їх як нейтральні, іллюзія страху розсіюється — нічого не втрачається і нічого не здобувається. Слова втрата і надбання вже самі по собі визначають ситуацію, як хорошу чи погану.
Але, знову ж таки, якщо “погана” ситуація/період в житті приводить до “хороших” речей, то чи погана вона?
You have to give a fuck first.
Ще є одна важлива річ, коли починаєш іти у бажане, створювати власне, будувати для себе омріяну діяльність — you have to give a fuck first.
Робити улюблені речі, перш за все, для себе. Не для похвали, швидких результатів чи чужої валідації. Очікувати це все нормально, бо це наслідок нашої потреби бути прийнятим у соціумі. Жадати цього не соромно, але це знак, що у цьому аспекті вашого життя існує invaldation — нема достатньої впевненості щодо власної гідності в тому аспекті. Чужа валідація, зокрема не від важливих вам людей — як швидкий спосіб компенсувати це відчуття, але воно глибше і не лікується чужими словами.
Коли ви вже знаєте свою цінність, що ви enough, знаєте це глибоко всередині, додаткове підтвердження зі сторони не приносить того великого додаткового задоволення.
Повертатись до самого себе, першочергово створювати, що цікаво тобі, досліджувати, що ти хочеш. Робити це щиро, глибоко, бути untamed. Спочатку ти надаєш своїм ідеям і творінням значимості, а лише потім це зможуть помітити інші.
У першу чергу ти сам працюєш над найменшими деталями, бо це важливо для тебе, а не тому, що ти очікуєш певну реакцію. Не керуєшся тим, що хочуть інші, чи що зайде і завіруситься, бо в такому випадку це не спрацює на довгострокову перспективу і знову почнеться все по колу.
Наслідок надмірної залежності від схвалення від чужих людей — відсутність почуття власного Я, власної гідності. Якщо керуватись своїм щирим інтересом, вкладати душу і мати терпіння — в один момент прийде усе, що ти хотів і навіть більше. Це прийде на твою автентичність, на твою щирість і вразливість.
Можна досягти успіху в роботі, не отримуючи постійних нагород. Можна відчувати себе впевнено без постійних компліментів.
У диджитал — заходити на платформу і одразу створювати одразу класно, так, як тобі хочеться. Пізніше у момент, коли людина зацікавиться тобою і зайде на твій акаунт — у тебе там свій всесвіт, у який ти її запрошуєш. Бо до свого творіння ти підходиш одразу з увагою і вкладаєш туди максимум. Твоя творчість і присутність онлайн має бути природнім продовженням тебе справжнього. Бо тобі цікаво і тобі це важливо.
Бажайте більшого.
Хотіти більше і кращого не робить вас поганою людиною. Хотіти нових досвідів, якісних речей, смачної їжі, гарного одягу, заробітку, подорожей. Безпеки, спокою, задоволення.
Нікому не вигідно з того, що ви будете лишатись маленьким.
Якщо ви створюєте, потрібно ІЗ чогось створювати. Насичувати себе, наповнювати. Тож виходить формула:
дозволяти хотіти кращого і не зменшуватись → брати багато → наповнювати себе → з моменту, коли трапляється overflow, де ви себе наповнили максимально, творити і віддавати іншим.
Виходить найбільш щира та справжня віддача. Із нутра і серця. Саме тому нікому не вигідно лишатись маленьким. Ні вам, ні людям, які потім повзаємодіють з вами. Погоджуватись на менше = створити для себе клітку і не виходити, не мати з чого брати і куди віддавати.
Подумайте про своїх улюбленим творців, тих, за ким ви слідкуєте і ким надихаєтесь. А якби ці усі люди не дозволяли собі виходити на нову територію? Творити і ділитись з іншими? Що, якби вони лишились маленькими і «хорошими»? Якби усі лишались там, де їм сказали бути і не задумувались, що можна мати більше і краще?
Ми так перестанемо створювати взагалі. А цього допускати не треба 🌟
Не чекайте дозволу від когось.
Бути дорослим — це давати дозвіл самому собі робити те, що хочеться.
У більшості випадків ми знаємо, що хочемо, куди варто рухатись, і навіть з чого почати, але ми чекаємо дозволу. Нам потрібна ще одна порада, ще один відгук зі сторони, ще один дозвіл — так, це має сенс, створюй. Це окей. Ми всі були дітьми і питались дозволу, чекали схвалення від батьківських фігур.
Чи ловили ви себе на тому, що дивувались, що людям справді корисно і цікаво те, що ви даєте, що це їм допомагає? Кожна позитивна фраза у вашу сторону відчувається як вау, це помітили, тобто, я справді можу це робити?
Тут приходить визнання, що так, можете. Але це дивне відчуття від того, що ви самі собі ще дозвіл не дали, тому зовнішній відгук відчувається як сюрприз.
Визнання ваших творінь — це чудово. Але це точно не те, чим варто керуватись, лише чужою валідацією. Не та причина, чому варто іти і починати, бо хтось сказав, що це окей.
Що, якщо ви можете вже почати робити бажане, бо це бажання у ВАС зʼявилось? Нам потрібен дозвіл лише від самих себе.
У мене все буде.
Я не приховую щирі бажання, навіть якщо вони ще не здійснені, бо всередині маю відчуття, що воно все буде. Ну от я маю це вже: всі мої бажання, плани. Воно все існує і є моїм. Я ділилась, що це одне з переконань, яке добре рухає мене по життю — я не думаю чи вийде чи ні, я знаю, що вийде.
Я знаю, що це я зроблю, стоїть лише питання часу. Між мною і моїм бажанням — лише простір і час. Як це наблизити?
Побачити, де я собі у цьому відмовляю. Не питати «коли це вже станеться?», а переносити фокус на «чому я не даю цьому статись?». Ми самі відторгаємо, свідомо чи ні, власні можлвості. Чим далі, тим важче вони стають для досягнення. Усі саботажі і відкладання, глибші переконання, про які я ще не знаю, збільшують цей gap між мною і бажанням, збільшують простір і час. У деяких випадках, якби я діяла одразу за імпульсом і не давала б собі забагато думати — це вже давно було б моїм. У деяких треба глибша робота.
Мені не страшно писати про мрії і плани, навіть якщо я свідомо їх зміню, або щось не вийде. Я просто живу життя і його документую.
Але якщо я прямо ділюсь і заявляю про те, що я хочу, вирогідність того, що моє бажання здійсниться швидше — вища, адже його може побачити той, хто може мені в цьому допомогти. Заявляйте.